Гі де Мопассан: «В полях». Вперше твір був надрукований в газеті «Голуа» 31 жовтня 1882 р., а згодом увійшов до збірці «Розповіді вальдшнепа» (стор. 197-214). Пізніше його також передруковували в газеті «Волер» від 11 жовтня 1883 р. під назвою «Продане дитя», в «Ві Попюлер» від 10 січня 1884 р., у збірці «Обрані казки» (стор. 209-220), газеті «Ілюстрований Інтрансіжан» від 5 березня 1891 р. та у ілюстрованому додатку до «Пті Журналь» від 20 червня 1891 р.
Оригінальний текст розміщений на сайті Aux champs
В ПОЛЯХ
Октаву Мірбо.
Дві хатини стояли поряд, біля підніжжя пагорба, поблизу маленького курортного містечка. Двоє селян важко працювали на безплідній землі, щоб виростити всю свою малечу. У кожній сім’ї було по четверо дітлахів. З ранку до вечора всі вони копошилися біля дверей хатин. Двом старшим було по шість років, а двом наймолодшим — рік із гаком: шлюби, а потім і народження відбувалися в тому та іншому будинку майже одночасно.
Обидві матері ледь розрізняли своїх дітей у спільній купі, а батьки взагалі плутали їх. Вісім імен невпинно крутилися і плуталися у них в голові, і, коли треба було покликати якусь дитину, чоловіки часто вигукували по три імені, перш ніж дійти до потрібного.
Першу хатину, якщо йти від курорту Рольпор, займала сім’я Тювашів, у яких було три дівчинки та один хлопчик; в іншій халупі тулилися Валени, що мали одну дівчинку та трьох хлопчиків.
Обидві сім’ї бідно харчувалися юшкою, картоплею та свіжим повітрям. О сьомій годині ранку, опівдні та о шостій годині вечора господині скликали своїх дітлахів попоїсти, подібно до того, як гусятники скликають гусей. Діти сиділи в ряд, за старшинством, за дерев’яним столом, що блищав від п’ятдесяти років служби. Останній ледь доставав до столу. Перед малюками ставили миску з хлібом, розмоченим у воді, в якій варилися картопля, половинка капустини та три цибулини, і ватага наїдалася досхочу. Молодшого мати годувала сама. Щонеділі, у вигляді святкового частування, всі отримували по шматку яловичини в м’ясному супі; батько в ці дні довго не вставав із-за столу, повторюючи: «Хотів би я так обідати щодня».
Якось у серпні, після полудня, перед хатинами раптом зупинився легкий екіпаж, і молода жінка, що керувала ним, сказала чоловікові, що сидів поруч:
— О, Анрі, поглянь на цю купу дітей! Копошаться в пилу, але які ж вони гарні!
Чоловік нічого не відповів. Він вже звик до цих проявів захоплення, які спричиняли йому біль і звучали майже докором.
Молода жінка продовжувала:
— Я мушу їх розцілувати! О, як би мені хотілося мати ось цього, найменшого!
Вистрибнувши з екіпажу, вона підбігла до дітей, взяла на руки одного з наймолодших, хлопчика Тювашів, і почала обсипати пристрасними поцілунками його брудні щічки, світле кучеряве та вимазане землею волосся, рученята, якими він розмахував, відбиваючись від набридливих ласк.
Потім жінка сіла в екіпаж, і коні помчали швидкою риссю. Але наступного тижня вона повернулася, сіла на землю посеред дітей, взяла малюка Тювашів на коліна, напхала його тістечками та роздала цукерки всім іншим дітям. Вона грала з ними, як дитина, поки чоловік терпляче чекав на неї, сидячи в легкому екіпажі.
За кілька днів вона повернулась, познайомилась з батьками хлопчика і стала приїжджати щодня з повними кишенями ласощів та дрібних грошей.
Її звали пані Анрі д’Юб’єр.
Якось уранці, коли вона під’їхала, чоловік вийшов разом із нею; не зупиняючись біля малюків, які тепер добре їх знали, вони пройшли до хати.
В цей час господарі рубали дрова. Вони здивовано випросталися, подали стільці і стали чекати. Тоді молода жінка тремтячим, переривчастим голосом сказала:
— Добрі люди, я звертаюся до вас… мені дуже хотілося б… дуже хотілося б забрати з собою вашого… вашого хлопчика…
Селяни приголомшлено мовчали, не знаючи, що відповісти.
Вона перевела подих і продовжила.
— У нас немає дітей. Ми одні з чоловіком… Ми хотіли б взяти його до себе… Чи не погодитеся ви на це?
Селянка починала розуміти. Вона спитала:
— Ви хочете забрати в нас Шарло? Авжеж, ні.
Тоді втрутився пан д’Юб’єр:
— Моя дружина неправильно висловилася. Ми хочемо його усиновити, але він приїжджатиме бачитися з вами. Якщо він виправдає наші сподівання, чому є підстава вірити, він стане нашим спадкоємцем. Якщо у нас з’являться діти, він отримає рівну із ними частку. Але якщо він не виправдає наших турбот, то після досягнення ним повноліття ми дамо йому капітал у двадцять тисяч франків, який буде негайно покладений на його ім’я у нотаріуса. А оскільки ми подумали і про вас, то і ви отримуватимете довічно щомісячну ренту в сто франків. Ви добре зрозуміли?
Розлючена, селянка підвелась:
— Хочете, щоб я продала вам Шарло? Авжеж, ні! Нізащо! Не можна цього вимагати від рідної матері! Нізащо! Це було б огидно!
Селянин серйозно та розважливо мовчав, але весь час кивав головою, чітко даючи зрозуміти, що погоджується із дружиною.
Розгублена пані д’Юб’єр, заплакати і, звертаючись до чоловіка, пролепетала, схлипуючи, наче дитина, всі бажання якої зазвичай виконуються:
— Вони не хочуть, Анрі, не хочуть!
Тоді вони зробили останню спробу:
— Але, друзі мої, подумайте про майбутнє вашої дитини, про її щастя, про…
Селянка, роздратована, перервала її:
— Все ми бачимо, все розуміємо, все вирішили… Забирайтеся геть, і щоб я вас більше не бачила! Де це чувано, щоб так забирали дітей!
Перед тим, як піти, пані д’Юб’єр згадала, що на вулиці малюків було двоє, і запитала крізь сльози, із завзятістю розпещеної та свавільної жінки, яка не звикла просити:
— Але ж інший хлопчик не ваш?
Тюваш-батько відповів:
— Ні, це сусідський, можете зайти до них, якщо хочете.
І він повернувся до хати, звідки лунав обурений голос його дружини.
Валени сиділи за столом і повільно жували скибочки хліба, дбайливо намазуючи їх маслом, яке брали на кінчик ножа з тарілки, що стояла перед ними.
Пан д’Юб’єр звернувся до них із тією ж пропозицією, але цього разу вже більш вкрадливо, з великими ораторськими застереженнями, більш майстерно.
Спочатку селяни мотали головою на знак відмови, але, дізнавшись, що вони отримуватимуть по сто франків щомісяця, перезирнулися, ніби радячись поглядом, і сильно схвилювалися.
Вони довго мовчали, терзаючись докорами сумління, вагаючись. Нарешті дружина спитала:
— Що ти на це скажеш, батько?
Він промовив повчально:
— Скажу, про це варто подумати.
Тоді пані д’Юб’єр, тремтячи від очікування, заговорила про майбутнє дитини, про її щастя, про грошову допомогу, яку вона надасть їм згодом.
Селянин спитав:
— А ренту тисячу двісті франків ви внесете через нотаріуса?
Пан д’Юб’єр відповів:
— Звісно, завтра же.
Селянка, подумавши, продовжила:
— Сто франків на місяць замало за те, що ви забираєте у нас дитину. За кілька років він вже зможе самостійно працювати; треба сто двадцять франків.
Пані д’Юб’єр, тремтячи від нетерпіння, негайно погодилася і, оскільки вона хотіла відразу забрати дитину з собою, дала ще сто франків у вигляді подарунка, поки її чоловік писав угоду. Одразу ж покликали мера та сусіда-селянина, які охоче погодилися бути свідками.
І молода жінка, сяючи, забрала з собою ревучого малюка, як несуть з магазину бажану дрібничку.
Тюваші, стоячи на порозі, дивилися вслід від’їжджаючим, мовчазні, суворі і, можливо, жалкуючи про свою відмову.
Про маленького Жана Валена нічого більше не було чути. Його батьки щомісяця отримували у нотаріуса свої сто двадцять франків і була на ножах із сусідами, тому що Тюваш-мати ганьбила їх, не перестаючи твердити всім і кожному, що треба бути виродками, щоб продати рідну дитину, що це жах, мерзенність та розпуста.
Деколи вона чванливо брала на руки свого Шарло і кричала, наче він міг її зрозуміти:
— Я ж бо тебе не продала, моя радість, не продала! Я ж бо не торгую дітьми! Я небагата, але дітей не продаю!.
І це повторювалося щодня протягом багатьох років; щодня з порога хатини вигукувалися грубі натяки, так щоб їх було чути в сусідній халупі. Зрештою Тюваш-мати уявила себе вище за всіх в окрузі через те, що не продала Шарло. І коли хтось говорив про неї, то зазвичай додавав:
— Знаю, що це було привабливо, але все-таки вона вчинила, як чесна мати.
Її ставили за приклад; і Шарло, якому було вже вісімнадцять років і який виріс з цією думкою, що невпинно йому втокмачувалась у голову, також вважав себе вищим за товаришів тому, що не був проданий.
Завдяки ренті Валени жили, як мед пили. Злість Тювашів, які жили, як і раніше, у злиднях, була тому невгамовною.
Старший син пішов служити до армії, другий помер. Шарло залишився єдиним помічником старого батька і надривався разом з ним, щоб прогодувати матір і двох молодших сестер.
Йому виповнився двадцять один рік, коли одного ранку перед хатинами зупинився блискучій екіпаж. З нього вийшов молодий пан із золотим ланцюжком від годинника і подав руку старій сивій дамі. Дама сказала:
— Це тут, любий, другий будинок.
Він увійшов у халупу Валенів, як собі додому.
Стара мати стирала свої фартухи; старий батько дрімав біля вогнища. Обидва підняли голови, а юнак сказав: :
— Здрастуй, тато! Здрастуй, мамо!
Старі перелякано випросталися. Селянка від хвилювання впустила у воду мило і прошепотіла:
— То це ти, синку? То це ти, синку?
Він обійняв та розцілував її, повторюючи: «Здрастуй, мамо!» Тим часом старий, весь тремтячи, говорив спокійним тоном, який йому ніколи не зраджував: «Ось ти і повернувся, Жане», – ніби розлучився з ним лише місяць тому.
Коли вони впізнали один одного, батьки відразу захотіли піти із сином по селу, щоб усім його показати. Його повели до мера, його заступника, кюре, вчителя.
Шарло, стоячи на порозі своєї халупи, бачив, як вони проходили повз.
Увечері за вечерею він сказав батькові:
— Як могли ви бути такими дурнями, що дали взяти дитину у Валенів?!
Мати відповіла вперто:
— Я не хотіла продавати свою дитину!
Батько мовчав.
Син продовжив:
— Як прикро, що мене принесли в жертву!!
Тоді старий Тюваш сердито заперечив:
— Ти ще дорікатимеш нам, що ми тебе не віддали!?
Юнак грубо відповів:
— Так, дорікатиму, бо ви дурні! Батьки на кшталт вас – нещастя для дітей. Ви заслуговуєте на те, щоб я пішов від вас.
Стара плакала над своєю тарілкою. Ковтаючи ложкою суп і проливаючи при цьому половину, вона простогнала:
— Ось і надривайся після цього, щоб виростити дітей!
Тоді хлопець жорстоко вигукнув:
— Краще б тоді мені взагалі не народитися, ніж бути таким, яким я став! Коли я побачив того, весь кров в мене завмерла. Я сказав собі: «Ось яким би я міг бути тепер!»
Він підвівся.
— Послухайте, я відчуваю, що мені краще поїхати звідси, бо я цілими днями дорікатиму вам, отруюючи вам життя. Знайте, цього я вам ніколи не пробачу!
Старі мовчали, вбиті горем, у сльозах.
Він продовжив:
— Ні, думати про це надто важко. Я краще піду шукати свою долю у іншому місці.
Він відчинив двері. Увірвався шум голосів. Це Валени бенкетували з нагоди повернення сина.
Тоді Шарло тупнув ногою і, обернувшись до батьків, вигукнув:
— Чорт з вами, селюки!
Та розчинився у ночі.
31 жовтня 1882 р.